СОЦІАЛЬНА САМООРГАНІЗАЦІЯ ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТА У ПЕРСПЕКТИВІ ПІСЛЯВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

Анотація

У статті обґрунтована логіка трансформації соціальної функції держави в умовах війни і потреба створення нової моделі держави соціального добробуту, в якій традиційні інструменти соціальної політики гнучко поєднуються з механізмами соціальної самоорганізації. Оскільки обсяги коштів, що виділяються на соціальні видатки, в умовах воєнного стану апріорі обмежені, виникає логічна потреба у залученні нових джерел фінансування, таких як міжнародна допомога, соціальні інвестиції тощо. Крім того, необхідним визнано формування нової ментальної парадигми, в якій, на відміну від моделі державного патерналізму і соціальної опіки, людина стає активним суб’єктом у системі соціальної безпеки і практикує заходи самодопомоги, будучи націленою на інвестування у людський капітал, який буде задіяний у трудовому процесі і приноситиме стабільний дохід. Соціальна безпека постає як багаторівнева система, одним з основоположних рівнів якої є конкурентна згуртована громада, що пропагує спільні цінності, принципи солідарності і взаємопідтримки. Надаючи кожному мешканцю громади надійний базис для досягнення власної резильєнтності (насамперед завдяки заходам соціально-психологічної адаптації, у першу чергу актуальним для внутрішньо переміщених осіб, військовослужбовців, які проходять реабілітацію, членів родин загиблих внаслідок війни тощо), рівень громади тісно пов’язується з загальнодержавним, на якому втілюються заходи державної політики соціального захисту, розвивається система соціальних послуг, набуває інституційного оформлення волонтерський рух, і все це у сукупності сприяє досягненню національної стійкості в умовах воєнних викликів. У дослідженні виконаний аналіз практик самоорганізації населення в територіальних громадах України в умовах воєнного стану, що дозволило дійти висновку, що потенціал самоорганізації населення хоч і не може повністю компенсувати нестачу необхідних ресурсів, але дозволяє громадам швидко реагувати на кризові ситуації, компенсувати тимчасові обмеження інституційної спроможності та формувати горизонтальні зв’язки між громадянами.