ПРОЄКТ «БЕЗПЕЧНЕ МІСТО» ЯК ІНСТРУМЕНТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Анотація

У статті досліджено теоретичні та державно-управлінські засади функціонування проєкту «Безпечне місто» як сучасного інструменту забезпечення громадської та національної безпеки України в умовах цифрової трансформації та ускладнення безпекового середовища. Обґрунтовано, що розвиток цифрових технологій, інтелектуального відеоспостереження, інформаційно-аналітичних систем та автоматизованої обробки даних зумовлює поступову трансформацію функціонального призначення проєкту: від локального інструменту фіксації правопорушень і контролю публічного простору до інтегрованого механізму виявлення загроз, оцінювання ризиків, міжвідомчої координації та інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали положення концепції безпеки Б. Бузана, зокрема щодо взаємозв’язку індивідуальної та державної безпеки, багаторівневого характеру безпекового середовища, а також співвідношення загроз і вразливостей. У праці Б. Бузана «Люди, держави та страх» (People, States and Fear) окремо досліджуються індивідуальна безпека, держава як об’єкт безпеки та природа загроз, що дозволяє застосувати відповідну теоретичну логіку до аналізу сучасних цифрових безпекових систем.

Визначено основні функції проєкту «Безпечне місто» у системі державного управління: моніторингову, аналітичну, превентивну, координаційну та управлінську. Обґрунтовано необхідність переходу від реактивної до превентивно-аналітичної моделі забезпечення безпеки, за якої цифрові технології використовуються не лише для фіксації вже реалізованих загроз, а й для їх раннього виявлення та зниження вразливості об’єктів безпеки.

Запропоновано авторське визначення проєкту «Безпечне місто» як інтегрованого організаційно-технологічного інструменту державного управління у сфері безпеки. Розроблено трирівневу модель його функціонування, яка охоплює безпеку людини, безпеку територіальної громади та публічного простору, а також національну безпеку держави. Визначено, що взаємодія зазначених рівнів має забезпечуватися єдиним інформаційно-аналітичним контуром, спрямованим на трансформацію отриманих даних у конкретні управлінські рішення. Наголошено на необхідності забезпечення балансу між розширенням цифрових спроможностей держави у сфері безпеки, захистом персональних даних, приватністю та дотриманням прав людини.